Філософія

Філософія стародавніх Греції і Риму

Становлення філософії Стародавньої Греції відбувалося в VI-V ст. до н. е. Саме в цей період мудреці-філософи протиставляють міфологічно-релігійним уявленням наївно-стихійний філософський світогляд. Філософія в Елладі виникає як світогляд промислово-торго вельної частини населення, що почала боротися за владу, відбираючи її в аристократів-землевласників. Зв'язок з виробництвом, бурхливий розвиток якого був пов'язаний насамперед із застосуванням заліза, розвиток товарно-грошових відносин, зростання культури, соціальне протистояння і перехід від авторитарних аристократичних форм дер-жавного управління до тиранічних, а через них до демократичних — все це сприяло становленню і розвитку особливої філософії. Біля джерел формування наївно-стихійної філософії у Стародав-ній Греції стояла Мілетська школа, засновником якої був Фалес 640-562 pp. до н. е. Вперше про нього як філософа згадує Арістотель, доходячи висновку, що Фалес є одним із перших, хто, зайнявшись філософією, вважав началом усіх речей конкретно-чуттєве, безпосе-редньо дане. Цим началом у нього є вода. З одного боку, Фалес, розуміючи воду як начало, наївно примушує плавати на ній Землю, а з іншого боку, це не просто вода, а вода розумна, божа. Для Фалеса світ повний Богів. І ці Боги є душі тіл у вигляді джерел їхнього тіл саморозвитку. Вирішення проблеми пізнання Фалес також грунтує на принципі єдиного начала води. Всі знання він зводить до єдиної основи. І цією основою є мудрий пошук і добрий вибір. Учнем і послідовником Фалеса був Анаксімандр 611-546 pp. до н. е. Він першим серед старогрецьких філософів створив прозову фі-лософську працю Про природу. Саме назви цієї та інших праць свідчать, що перші старогрецькі філософи, на відміну від староін-дійських і старокитайських, були передусім натурфілософами. Анаксімандр першим дійшов до категоріального визначення на-чала, тобто того, що лежить в основі існування речей. Таке начало Анаксімандр назвав алейроном. Апейрон, за Анаксімандром, — це щось безконечне, всеохоплююче і безмежне, незнищуване і таке, що перебуває у вічній активності і русі. Анаксімандр першим серед філософів висуває ідею еволюційного походження людини. Він вважає, що людина зароджується і розвива-ється до дорослого стану у череві величезної риби. Народившись до-рослою, бо дитиною вона не змогла б самостійно вижити, людина виходить на суходіл і починає новий період свого існування. Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен 585-524 pp. до н. е. бачив першоосновою всього сущого повітря, яке він вважав найбільш безликим із чотирьох стихій. Анаксімен називає повітря безмежним, тобто апейрос. Таким чином, апейрон перетворюється із субстанції у її властивість. Апейрон, заАнаксіменом, — властивість повітря. Найцікавішим у філософії Анаксімена є розуміння ним душі. За-гальновідомо, що Фалес і Анаксімандр мало говорили про душу і свідомість. А от Анаксімен бачив у безмежному повітрі начало і тіла, і душі. Душа є повітряне явище, і, маючи властивості повітря, вона здатна до творіння, творчості. .Основні філософські принципи мілетців були розвинуті Гераклі-том Ефеським 540-480 pp. до н. е. Гераклітові належить філософський прозовий твір Про приро-ду не плутати з одноіменною працею Анаксімандра. На жаль, ви-клад думок у цьому творі затемнений стилістично, якоюсь загадковіс-тю, тому думки його невидимі, темні недарма Геракліта називали темним. Але його мова, на відміну від Анаксімена, проста й неви-мушена, багата метафорами і порівняннями. Це міфологізована мова. У Геракліта міфології більше, ніж у мілетських філософів. Проте у вченні Геракліта основою наук вважається логос. Саме Геракліт вперше вводить у філософську мову термін логос, який у нього означає загальний закон буття, основу світу. Геракліт ствер-джує: все здійснюється за логосом, який є вічним, загальним і необхідним; вища мета пізнання — це пізнання логоса, а разом з тим пізнан-ня вищої єдності світобудови і досягнення вищої мудрості, бо ознака мудрості — це здатність погодитися з твердженням логосу, що все єдине. При цьому Геракліт вказує, що пізнання логосу, мудрості да-ється не всім, хоча всі люди від природи розумні. Розуміння логосу як об'єктивного закону світобудови, як принци-пу порядку і міри приводить Геракліта до відкриття субстанційно-ге-нетичного начала всього існуючого у вогні. Вогонь у Геракліта є не тільки те, що лежить в основі всього існуючого, а й те, з чого все виникає. Все існуюче, вказує Геракліт, завжди було, є і буде вічно жи-вим вогнем, який з часом то спалахує яскравіше, сильніше, то згасає. Логос у Геракліта — це закон Всесвіту. У відповідності з цим зако-ном все абсолютно змінне, у світі нічого не повторюється, все мину-ще і одноразове — все тече. Геракліт є одним із перших філософів, хто помітив, що одне і те саме є водночас відмінне і навіть протилежне. Він вказував, що суттє-ва зміна — це зміна в свою протилежність, що одна протилежність виявляє цінність іншої, суперечливість зближує протилежності. Гераклітівський вогнелогос притаманний не тільки всій світоСл - дові, а й людині, її душі. Душа має при цьому два аспекти: речово натуральний і психічно-розумовий. Завдяки тому, що душа вогняна, вона має самозростаючий логос. У соціальній філософії Геракліта закладаються основи демократії. Він підкреслює, що народ у державі вище за все має ставити закон, він має боротися за нього, як за свій власний дім. А це необхідно робити тому, що всі людські закони живляться від єдиного Божест-венного Закону - Логосу. Наступним кроком у становленні античної філософії після іонійсь-кої філософії - філософії мілетської школи і її послідовників була італійська філософія, до якої належали Піфагорійський союз, школа елеатів і Емпедокл. Засновником Піфагорійського союзу був Піфагор приблизно 584-500 pp. до н. е. Інформація про життя і діяльність Піфагора дійшла до нас у вигляді різнобічних тлумачень. Але в цілому ця інформація подає Піфагора як мислителя, який, услід за Фалесом, став на шлях перетворення математики емпіричної в математику теоретичну. З цієї інформації стає відомо, що Піфагор вбачав найвищу мудрість у числі, що і в основу бачення космосу Піфагор поклав число. Саме завдяки числу поняття космос втілило в собі розуміння Всесвіту як впоряд-кованого явища. Як конструктор нових понять, Піфагор вважається першим, хто вживає поняття філософ, філософія. Вся відома про Піфагора інформація дає змогу зробити такий вис-новок: це була особистість суперечлива, бо, з одного боку, Піфагор стояв на межі міфології і магії, а з іншого боку — біля джерела філософії і науки. Піфагор, як ніхто інший, відобразив складний, супе-речливий процес народження філософської думки. У Великій Елладі виникла і філософська школа елеатів. Основними представниками цієї школи були Ксенофан, Парменід, Зенон, Меліс. Вчення елеатів — новий крок у становленні старогрецької філо-софії, в розвитку її категорій, особливо категорії субстанція. У іоній-ців субстанція ще фізична, у піфагорійців — математична, у елеатів вона вже філософська, бо ця субстанція — буття. Продовжувач іонійської філософської традиції Ксенофан 565-470 pp. до н. е. є представником надміфологічного і надфізичного світогляду. У Ксенофана фізична і власне філософська картина світу починають розходитись. Філософія починає виділятися із світогляд-ної фізики. Оригінальне розуміє Ксенофан єдність світу. На його думку, єдність світу — це і є Бог, а Бог — це чистий розум. У цього Бога немає тілесної сили, бо його сила в мудрості. Мудрість наділена надзвичай-ною силою, тому філософ, за Ксенофаном, і є Бог. Такий Богофіло-соф править світом завдяки силі своєї думки, без ніяких фізичих зу-силь. Такий Бог є найвищим проявом цілісності, а в основі такої цілісності — думка, розум. Тут Ксенофан вперше в історії світової філософії фактично фіксує думку, що будь-яка філософія є ідеалізм, бо вона діє силою мислення понять, категорій тощо, тобто силою ідеального. Ця сила передається Богофілософом людям, і саме завдя-ки мудрості люди шукають істину. Поняття Богофілософа, яке започатковує Ксенофан, розвиває Пар-менід близько 540-470 pp. до н. е., довівши його до поняття цілісно-сті буття. У центрі уваги Парменідадві найголовніші філософські про-блеми: питання про співвідношення буття та небуття і питання про співвідношення мислення і буття. І обидва ці питання, вважає Пар-менід, вирішуються розумом шляхом доведення. Тут Парменід впер-ше в історії філософії використовує метод доведення філософської тези, а не простого її проголошення, як це робили філософи до нього. Парменід вказує, що небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні словесне оформити, бо те, чого немає — немислиме. Пар-менід визнає існуючим тільки те, що мислиме і що має здатність виразитися словом. Тому для Парменіда зрозуміло, що думка про пред-мет і сам предмет є одне і те саме, що буття і мислення тотожні і як процес, і як результат. У той же час парменідівська теза про тотож-ність мислення і буття проголошує, що предмет і думка про нього існують самостійно, бо думка тільки тоді думка, коли вона предмет-на, а предмет тільки тоді предмет, коли він осмислюється. Учнем Парменіда був Зенон його акме припадає на 460 pp. до н. е. Із багатьох праць Зенона Суперечки, Проти філософів, Про природу залишились тільки деякі фрагменти. Зенона називають винахідником діалектики, яка постає у нього як мистецтво міркування і суперечок. Міркування Зенона дістало назву епіхейрема епіхерема, тобто стислий умовивід, а також апорія — непрохідність, безвихідне становище. За допомогою апорій епіхерем Зенон доводив одиничність бут-тя. Увесь хід думок Зенона говорить, що буття у нього є просторовим явищем, що існуючим, у його розумінні, є те, що має величину або просторовий об'єм. Сучасником Зенона був Емпедокл бл. 484-424 pp. до н. е.— автор філософських поем, оратор, ритор, лікар, інженер, самобутній поет і філософ. Емпедокл приймає як першоначала світу всі чотири тради-ційні стихії: землю, воду, повітря й вогонь. Ці першоначала у Емпе-докла не переходять одне в одне, вони пасивні. А тому, за Емпедок-лом, джерелом Всесвіту є боротьба двох психічних начал: Любові і Ненависті. Любов — космічна причина єдності і добра. Ненависть — причина роздрібненості і зла. Цікаві спостереження Емпедокла щодо людського пізнання. Емпедокл стверджував, що все пізнається та-ким, яким його людина мислить. Так, космічну любов і ненависть людина пізнає через свою любов і ненависть. Предмет пізнання, за Емпедоклом, — світ як ціле. Але. людина пізнає тільки ту частину світу, яку здатна охопити її думка. У період розквіту класичної Греції 479-431 pp. до н. е., особливо в часи правління Перікла, коли рабовласницька демократія досягла свого розквіту, утверджується оригінальна філософія Анаксагора 500-428 pp. до н. е. Анаксагор у центр своєї філософії ставить проблему якісного перетворення тіл. Розв'язання цієї проблеми він пов'язує з оригінальним тлумаченням першоначала. На противагу своїм попе-редникам, Анаксагор відкидає стихії як начала. Для нього первинним є всі без винятку стани речовини. Анаксагор — засновник панспермії. Він так пояснює наявність життя на Землі: насіння живих істот падає на землю із неба разом з дощем. І це насіння існувало завжди, бо воно є різновидністю гомео-мерій насіння всіх речей. Останнім представником школи елеатів був Меліс його акме при-падає на 440 pp. до н. е. Подібно Зенонові, Меліс також був послідов-ником Парменіда, однак він реорганізував вчення Парменіда у двох принципових пунктах: уявне і кінечне буття у вченні Парменіда Меліс замінив реальним і безкінечним буттям. Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення. Антична атомістична філософія виникає на терені проблема-тики елеатів, але це самостійне вчення, в центрі якого: 1 уявлення про світобудову; 2 трактування людини і людського суспільства. Започатковули атомістичну філософію в античності Левкіп бл. 500-440 pp. до н. е. і Демокріт бл. 460-370 pp. до н. е. Безперечним є те, що філософські тлумачення Левкіпа і Демокрі-та близькі за духом і проблематикою, хоча в їх діяльності, житті було немало відмінностей. По-перше, Левкіп — досократик, а Демокріт трохи старший Сократа. По-друге, якщо Левкіп більше уваги звертав на світобудову, то Демокріт зосереджував своє вчення на людині. Левкіп і Демокріт, обґрунтовуючи першоначала, вважали, що ними є — атоми буття і пустота небуття. Атомісти розглядають буття як антипод пустоти. Оскільки атомісти допускають два начала у світобудові — буття і небуття, вони - дуалісти. Оскільки ж вони трактують саме буття як нескінченну множину атомів, то вони надплюралісти. При цьому най-важливішим є те, що атомісти, визнаючи нескінченне число атомів, твердять про нескінченне число форм атомів, іншими словами, ве-дуть мову про властивості атомів. Левкіп і Демокріт стверджують, що атоми — це неподільна, гра-нично тверда, непроникна, без будь-якої пустоти, не здатна сприй-матися відчуттям через малу величину самостійна частинка речови-ни. Атом вічний, незмінний, тотожний самому собі; всередині його не відбувається ніяких змін; він не має частин і т. п. Та це тільки внутрішня суть атома, а є і зовнішні властивості атомів. І це переду-сім форма: атоми бувають кулькоподібні, косинисті, гачкоподібні, якір-ноподібні, увігнуті, випуклі і т. д. Атомісти вважали, що число форм атомів нескінченне. Окрім форм, атоми розрізняються також за порядком і положен-ням. Кожен атом оточений порожнечею. Атоми Левкіпа і Демокріта цілковито без'якісні. Якості виникають у суб'єкта в результаті взає-модії атомів і органів чуття. Оригінальне пояснюють атомісти виникнення життя. Демокріт стверджує, що живе виникло із неживого за межами природи без ні-якого творця і розумної мети. Демокріт визначає людину як тварину, яка від природи здатна до всякого навчання і має у всьому своїми помічниками руки, розум і гнучкість мислення. Розглядаючи душу, атомісти вважають її сукупністю атомів. Ато-місти вчили і про смертність душі. На уяві про тілесність душі побудоване вчення Демокріта про пі-знання. При цьому Демокріт розрізняє два види пізнання: темне не-законнонароджене і істинне законнонароджене, а також два види пізнання — за допомогою чуттів і через мислення. Демокріт глибоко розуміє складність і трудність процесів пізнання, досягнення істини. З цього приводу він образно говорив, що дійсність — у безодні, вона глибоко лежить на дні морському. При вирішенні однієї з головних філософських проблем — про-блеми щастя — Демокріт говорив, що щастя в душі. Душа має бути поміркованою в насолоді, має перемагати у собі жагу, - а цього вчить філософія. У другій половині V ст. до н. е. в Греції з'являються софісти. Ста-рогрецьке слово софістес означало знавця, майстра, художника, мудреця. Але софісти були мудрецями особливого плану. В умовах античної демократії риторика, логіка і філософія виходять на перший план у системі освіти. Риторика — мистецтво 'красномовства — стає царицею всіх мистецтв. У судах і народних зборах вміння говорити, переконувати стає життєво важливим. Тому і з'являються платні вчи-телі мислити, говорити і робити — софісти. Величезною заслугою софістів у сфері філософії було те, що вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Софістів прийнято ділити на старших і молодших. Старші — Про-тагор 481-411 pp. до н. е., Горгій, Гіппій, Продає, Антіфонт, Ксеніад; молодші — Алкідам, Трасімах, Крітій, Каллікл. Старші софісти були сучасниками піфагорійця Філолая, елеатів Зенона і Мелісса, фізиків Емпедокла, Анаксагора і Левкіпа. Молодші софісти жили і працюва-ли в кінці V — на початку IV ст. до н. е. Спільне в їхніх поглядах — раціоналістичне пояснення явищ при-роди, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії. Найцінні-шим у софістів є вчення про людину. Устами Протагора вони прого-лошують тезу: Людина — міра всіх речей. Величезний вплив на античну і світову філософію справив Со-крат 469-399 pp. до н. е. Сократ — перший афінський за наро-дженням філософ, сучасник Демокріта. Сократ цікавий не тільки своїм вченням, а й усім своїм життям, оскільки його життя стало втіленям його вчення. У центрі філософії Сократа — людина. Але вона ним розглядаєть-ся насамперед як моральна істота. Тому філософія Сократа — це етич-ний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Філософія Сократа народжувалася під двома основними девізами: Пізнай самого себе і Я знаю, шо я нічого не знаю. Перший девіз був написаний над входом у храм Аполона у Дельфах, другий приписується Сократу. При філософському дослідженні етичних проблем Сократ користу-вався методом, який він називав майевтикою. Ціль майевтики — все-бічне обговорення будь-якого предмету, визначення дефініція по-няття. Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно. І тільки Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. Отже, метод Сократа переслідував досягнення понятійного знан-ня. Це досягнення відбувалось за допомогою індукції наведення, сходження від одиничного до загального. Головне для Сократа — процес пошуку понять. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмін-ність між добром і злом не відносна, а абсолютна. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її спра-ви, і в цьому основне завдання філософії. В історії філософії з іменем Сократа пов'язується існування так званих сократичних шкіл, які мали назви: кініки, кіренаїки, мегарики. Філософія кініків цікава тим, що тут вперше в історії філософії дається визначення поняття Антісфен, 6л. 446-366 до н. е. Вона під-креслювала переваги мудреця над звичайними людьми і вважала фі-лософію найвищою з усіх форм культури Діоген Сінопський, 6л. 404-323 pp. до н. е. Філософському аскетизму кініків протистояв гедонізм кіренаїків. Гедоне — насолода. Гедонізм — етичне вчення, яке найвищу цін-ність життя вбачає у насолоді. Гедонізм — різновидність евдемонізму. Евдемонія — щастя. Гедонізм, таким чином, бачить сенс життя у щасті, а щастя розуміє як насолоду. Школа кіренаїків мала довгу історію, основні її представники — Арістіп і Феодор із Кірени та ін. Етичний гедонізм кіренаїків грунтується на їхньому сенсуалізмі. Вони вбачали у чуттєвій насолоді найвище благо. І хоча при цьому робилось уточнення, що насолода має бути розумною, що не можна бути рабом насолоди, кіренаїки все ж таки були рабами не тільки насолоди, а й рабами тих, від кого ця насолода залежала. Засновником мегарської школи був Евклід із Мегари Евклід із Мегари жив на 100 років раніше від Евкліда математика. Учнем і послідовником Евкліда був Евбулід, який навчався в Афінах за часів Арістотеля. У центрі уваги мегарської філософської школи — проблема одинич-ного і загального. На відміну від кініків і кіренаїків, які стверджували, що існує тільки одиничне, мегарики вчили, що існує тільки загальне. Евклід запевняв, що цим загальним є злиття розуму, добра і Бога, що ця єдність є найвищою, вічною, нерухомою і самототожною. Афінський філософ Платан 427-347 pp. до н. е. походив із афінсь-кого аристократичного роду. Справжнє ім'я Платона — Арістокл, а Платон — прізвисько від платюс — широкий, широкоплечий. Аналіз творчості Платона показує, що його погляди глибоко проду-мані. В цілому вони складаються у систему, до якої входять: 1 вчення про буття; 2 вчення про Бога; 3 вчення про світ; 4 вчення про по-ходження світу; 5 вчення про душу; 6 вчення про пізнання; 7 вчен-ня про моральність і 8 вчення про суспільство. Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно су-щого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу. Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, ейдос, — фактично об'єктивоване поняття. Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом. Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Бог-творець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона. Філософія Платона характеризується також своєрідним протис-тавленням тіла і душі. Тіло — смертне, а душа безсмертна. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла — бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом. Як і тіло, душа свторена богами. Душі творяться із залишків тієї суміші, із якої Бог створив душу космосу. За Платоном індивіду-альна душа складається з двох частин: розумної і нерозумної. За до-помогою першої частини людина здатна мислити, а друга сприяє по-чуттям: завдяки їй людина закохується, відчуває голод і спрагу, буває охоплена іншими почуттями. На протиставленні тіла і душі грунтується гносеологія Платона. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що знання — це прига-дування анамнез того, що колись душа знала, а потім забула. Ме-тод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, пи-тань і відповідей і т. д. Оригінальні думки Платона у трактуванні такого явища, як дер-жава. Спостерігаючи недосконалість державного устрою, Платон ви-суває власний зразок державної досконалості, яка в історії філософії отримала назву ідеальна держава Платона. Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існу-ючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони грунту-ються на соціальній нерівності, атому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність по-роджена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шаленій час-тині, чеснота якої в мужності, — стан воїнів стражів; низовинній, хтивій частині Душі — стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх стражів, розсудлива послушністю гіршої частини дер-жави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать її як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших. У 367 р. до н. е. слухачем Академії Платона стає сімнадцятиріч-ний Арістотель — один із найвидатніших старогрецьких філософів, 384-322 pp. до н. е. Він прожив складне і цікаве життя. Двадцять років пробув в Академії Платона. Вважаючи себе учнем Платона, Арістотель був самостійно мислячим філософом, саме йому належать відомі слова: Платон мені друг, але істина дорожча. Арістотель залишив після себе величезну творчу спадщину, яку можна розділити на вісім груп: праці з логіки, загальнофілософські, фізичні, біологічні, психологічні, етичні, економічні та мистецтво-знавчі. Дітищем Арістотеля є логіка. Наука про мислення і його закони викладена великим вченим у ряді його творів, які об'єднані під спіль-ною назвою Органон Знаряддя. Головною ж його філософсь-кою працею є Метафізика. При цьому слід пам'ятати, що в часи Арістотеля слова метафізика ще не було. Це поняття, як уже зазна-чалося, вводить систематизатор творів Арістотеля — Андронік Родось-кий, який, опрацювавши рукописи Арістотеля, почергово укладає після творів із фізики твори з філософії. Звідси те, що після фізики, тоб-то метафізика. Філософія у Арістотеля досить чітко виділяється із усієї сфери знання. Він розрізняє першу і другу філософії. Фізика для Аріс-тотеля все ще філософія, але друга. Предметом першої філософії є не природа, а те, що існує за нею. Перша філософія, за Арістоте-лем, — наука найбільш Божа у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, її предметом є бо-жественні предмети. Тому Арістотель свою філософію називає тео-логією, вченням про Бога. Однак Бог — це тільки одне з начал. Тому філософія Арістотеля все-таки ширше теології. Вона вивчає взагалі начала і причини всьо-го існуючого, оскільки воно береться як існуюче. Філософія Арістоте-ля — спроба розібратися в існуючому, розкрити його структуру, знай-ти в ньому головне,- визначити його по відношенню до неіснуючого. В цілому ж Арістотель — панлогіст. У Арістотеля закони мислення є одночасно і законами буття. У Метафізиці Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулю-вання гласить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне стверджує, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні. Основні засади вчення Арістотеля про буття такі: 1 категоріаль-ний аналіз існуючого; 2 причинний аналіз субстанції; 3 вчення про можливість і дійсність. Арістотель розглядає категорії як найбільш загальні роди вислов-лювань, які в подальшому не зводяться один до одного і не узагаль-нюються. Арістотель нараховує десять категорій: сутність, якість, кіль-кість, час, відношення, місце, стан, дія, володіння, страждання. При цьому він рішуче відділяє категорію сутності від інших категорій, вка-зуючи, що тільки вона означає в загальній формі те, що здатне до окремого, самостійного існування. Арістотель вважає, що суть буття речі — її форма. Він підкреслює, що формою називає суть буття кожної речі і першу сутність. Ключем розуміння форми Арістотеля є ототожнення її із суттю речі. У Арістоте-ля форма як суть буття речі — це той чи інший вид певного роду. Саме видове — головне, вирішальне начало буття і знання. Форма — не якість, не кількість, не відношення, а те, що становить сутність речі, без чого її немає. Форм стільки, скільки нижчих видів, які на-далі не розпадаються ні на які інші види. Види Арістотеля — це вічні і незмінні сутності. Вони не створені Богом — форму ніхто не тво-рить і не виробляє. Але все ж таки вони існують самі по собі і, будучи внесеними в матерію, начебто творять речі. До того ж в матерію їх, у кінцевому підсумку, вносить Бог. Тому кожна чуттєва сутність або окреме є дещо складове: вона складається з активної форми і пасив-ної матерії — наступниці форми. При цьому під матерією Арістотель розуміє: по-перше, неозначену і безформну речовину; по-друге, це те, з чого річ складається, і те, з чого річ виникає. Арістотелівська матерія пасивна, нежива, нездатна сама по собі з себе нічого народити. Матерія у Арістотеля вічна, при цьому вона не поступається формі. Матерія і форма — два співвічні начала. Все, що існує в природі, складається з матерії і форми. Матерія є чиста можливість або потен-ціал речі, а форма — реалізація цього потенціалу. Форма робить мате-рію дійсністю, тобто втіленням у конкретну річ. Особливої уваги заслуговує вчення Арістотеля про душу. Він вва-жає, що душу може мати тільки природне, а не штучне тіло. Причому це природне тіло має бути здатним до життя. Здійснення можливості життя природного тіла Арістотель називає душею. Арістотель розріз-няє три види душі. Два з них належать до фізичної психології, оскіль-ки вони не можуть існувати без матерії. Третя метафізична. Через вчення про душу Арістотель оригінальне говорить про пі-знання. Нагадаємо, що за Арістотелем третій вид душі — розумна душа, яка притаманна людині і Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Але коли споглядають розумом, необхідно, щоб у той же час споглядали і через уяву, зауважує Арістотель. А це означає, що реальне пізнання неможливе без чуттєвого рівня пізнання. Люди-на пізнає загальне тільки за допомогою відповідної уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закла-дені у душі форми буття перейшли із стану потенції в стан акту. Щоб перевести знання загального із стану потенції в стан акту, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. А активний розум — це Бог. Таким чином, у Арістотеля перемагає раціоналістич-на лінія: знання існує ще до процесу пізнання. Філософія Арістотеля не завершує ні старогрецької, ні, тим біль-ше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний пе-ріод в історії філософії, який часто називають філософією класичної Греції. Ця філософія високо цінувалась ще в античний період, віді-гравала визначальну роль в епоху середньовіччя, без неї неможливо уявити європейську філософію Нового часу, як і сучасну філософську культуру. Історія античної філософії триває і в післяарістотелівські часи, зокрема в елліністичний період. Еллінізм має свою, досить довгу кінець IV ст. до н. е. — V ст. н. е. історію. У філософії ця історія постає як втома і розчарування; еллі-ністичну філософію часто визначають як загибель античної філософії, її деградацію. Але це насамперед філософська систематизація класич-ної грецької філософії і сувора школа її переусвідомлення. У філо-софії еллінізму відображена велич самої епохи, її суперечності, її не-повторний блиск і злиденність. В елліністсько-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна і нео-платонівська. Впливовою в елліністсько-римський період була школа послідовни-ка філософії Демокріта Епікура бл. 342-270 pp. до н. е. Епікур підійшов до атомізму Демокріта з етичних позицій, фак-тично відтворюючи гедонізм кіренаїків, які визнавали насолоду кри-терієм моральних вчинків. Натурфілософія Епікура спирається на такі універсальні принципи: по-перше, ніщо не виникає з нічого і в ніщо не перетворюється; по-друге, всесвіт завжди був'таким, яким він є тепер, тому що немає нічого такого, у що він міг би перетворитись; по-третє, всесвіт складається з тіл і порожнечі, і про існування тіл свідчать відчуття, а існування порожнечі підтверджується рухом, який у ній реалізується; по-четверте, тіла або неділимі і незмінні атоми, або складені з атомів; по-п'яте, всесвіт безмежний як за обсягом по-рожнього простору так і за кількістю своїх складових — як атомів, так і їх поєднань. Зазначені принципи показують, що тут Епікур фактично повто-рює Демокріта, а оригінальність натурфілософії Епікура проявляється в тому, що якщо Демокріт розрізняє атоми за формою, порядком і положенням, то Епікур говорить про їх форму, величину і вагу. Оригінальний Епікур і тим, що, визнаючи об'єктивність чуттєвих якостей, він стверджує, що річ — не проста сума атомів, а існує як цілісність, якій властиві сталі якості. Епікур іде далі Демокріта в розумінні простору і часу. Простір виводиться з факту руху — він є необхідною умовою руху тіл. Час Епікур вважає властивістю тіл. Основне ж, чим відрізняється Епікурове розуміння атомів від по-переднього атомізму, — приписування атомам властивості ваги як причини руху. Однак Епікур постає перед нами не тільки як представник атоміс-тичної філософії. Цікавими є думки Епікура про Бога і моральність. Епікур вважав, що основна мета філософії — досягнення щастя, тобто нічим не затьмареного вдоволення. Цей принцип епікурейсь-кої етики з'являється завдяки визнанню того, що людина від природи тягнеться до щастя і з не менш природною відразою намагається по-збутися страждань. Щастя, вважає філософ, це незворушність духу, яка досягається навчанням і вправами. Новим кроком вперед є вчення Тита Лукреція Кара приблизно 99-55 pp. до н. е. — староримського поета і філософа. Цим кроком є насамперед етика Лукреція, розуміння ним людини. Людина, за Лук-рецієм, це дитя живої і творчої природи, згусток сил і здібностей. Другою серед елліністичних шкіл філософії був стоїцизм. Як і епі-курейці, стоїки вбачали основне завдання філософії у побудові етики, що спирається на фізику і на вчення про пізнання — логіку, яка ще й охоплювала вчення про мову та її різновиди. В елліністсько-римській філософії однією із впливових і відомих філософських шкіл був скептицизм. Специфіка скептиків у тому, що вони були вченими серед філосо-фів, їхня діяльність проявлялась насамперед у протиставленні, а, отже, у виявленні протилежностей і суперечностей. У III-VI ст. у Римській імперії поширилося вчення неоплато-нізму. Основне філософське джерело неоплатонізму — вчення Платона, яке було витлумачене неоплатоніками в дусі містицизму. Все. існуюче вони вважали різними щаблями еманації випромінювання Бога. Платонівські ідеї перетворилися в неоплатоніків у численних Богів і демонів, а філософія, в кінцевому підсумку, виродилася в міфологію і теософію. Відволікаючи філософію від вивчення об'єктивного світу і орієнтуючи її на містичне осягнення надчуттєвого світу, неоплатоні-ки стверджували, що найвищим благом є безпосереднє злиття люди-ни і Бога. Висловлене щодо неоплатоніків не означає, що результати цієї філософії мізерні. Вчення неоплатоніків, поряд з ученнями мілетців і піфагорійців, Геракліта і елеатів, атомістів і Платона, Арістотеля і стоїків, скептиків — це золотий фонд європейської і світової культу-ри, це пам'ятники свого часу і прогнозування майбутнього.

 
Реклама
Схожі статті:

Популярні записи

  • Unable to load Mainlink code. Directory /home/admin/web/samojedas.tk/public_html/mainlinkads/data is not writeable!
  •